Інтерв'ю з лейтенантом поліції УПП м. Чернівці

опубліковано 2 жовт. 2017 р., 03:00 Zhanna Oliynyk   [ оновлено 2 жовт. 2017 р., 04:16 ]
Пропонуємо вашій увазі друге інтерв’ю, яке публікується у рамках проекту “Безпечні вулиці”, що втілюється ГО “Буковинська агенція регіонального розвитку” спільно з Чернівецькою міською радою та Управлінням патрульної поліції у м. Чернівці в рамках Програмної ініціативи "Права людини та правосуддя" Міжнародного фонду "Відродження". 
Метою проекту є підвищення рівня безпеки на дорогах міста Чернівців через налагодження та посилення співпраці органів місцевого самоврядування, патрульної поліції та громадськості

У четвер, 14 вересня, в Мармуровій залі Резиденції митрополитів Буковини і Далмації відбулася зустріч зі студентами бакалаврату економічного факультету 
Патарака Віктора Вікторовича - випускника економічного факультету, командира роти №2 батальйону Управління патрульної поліції в місті Чернівці Департаменту патрульної поліції, лейтенанта поліції. Поспілкуватися із патрульним вдалося Ксенії Дремлюженко, асистентці проекту “Безпечні вулиці”. 

Поділіться, будь ласка, як ви прийшли в поліцію. 
Вирішив обрати дану професію на хвилі реформи. Вирішив, що я зможу змінити нашу державу на краще, стати частиною реформи, і пропрацювавши вже півтора роки - не шкодую ні про жоден свій вчинок, ні про жодне рішення, яке я приймав. Наразі горджуся своєю професією, горджуся тим, що я можу допомогти людям, що до мене звертаються про допомогу, і що я працюю в патрульній поліції. 

Опишіть тоді ваш робочий тиждень. 
Наш робочий тиждень… Вас цікавить графік, чи безпосередньо робочий день? 

Безпосередньо робочий день/тиждень, як він відбувається. 
Ну, все відбувається таким чином. Ми приходимо на вул. Заводську, 22 - тут знаходиться наше Управління патрульної поліції в м. Чернівці. Ми збираємося в актовому залі, де керівний склад та я проводимо брифінг з колегами: налаштовуємо їх на робочий день, даємо настанови , на що більше звертати увагу - залежно від погоди, залежно від пори року є аспекти, на які треба більше звертати увагу, ніж в буденній нашій роботі. На брифінгу ми налаштовуємося, після чого - йдемо проходити медичний огляд та отримувати зброю, рації і т.п. Опісля, зв'язуємося з командиром, який разом з патрульними заступав на службу напередодні, та домовляємося про початок перезмінки. Після перезмінки й починається наш робочий день. 

І скільки триває робочий день? 
Взагалі-то, він мав би тривати 12 годин, проте, бувають і винятки. До прикладу, якщо ти вже відпрацював 12 годин, та їдеш на перезмінку, аж раптом до тебе звертаються люди по допомогу… Ну, звісно ж, треба людям допомогти. Це така служба, в якій не можна відмовити. Це така служба, на відповідальності якої лежить життя і здоров’я громадян. Буває, що, прохання від людини може здаватися й доволі безглуздим, можливо, воно й не вартує витраченого часу, але краще пересвідчитись: не залишати та намагатися допомогти. Краще допомогти, закрити ці всі питання, що людина просить, і тоді уже з чистою совістю можна їхати на базу на перезмінку. Тому, що воно буває дуже по-різному. І в цьому випадку ми - не на роботі, ми - на службі. І нам потрібно завжди бути пильними і завжди приходити на допомогу людям, які її потребують. 

А хто, або що, надихає вас у професійному житті? 
Насправді, дуже надихають діти. (сміється - ред) Часто трапляються ситуації, коли ти патрулюєш місто, їдеш вулицею, а маленькі дітки стоять на тротуарі і махають тобі. Ти їм махаєш у відповідь, а вони посміхаються, або соромляться і намагаються заховатися від тебе. Часто дітки просять увімкнути їм спецсигнали - і страшенно тому тішаться. 

Взагалі, діти дуже мотивують, справді. Тому, що вони виростуть, і ми зараз вкладаємо в їхню свідомість їх відношення до правоохоронної системи. Якщо воно колись була негативним, то це будуть роки - це не буде місяць, не буде тиждень, щоб його змінити - це будуть роки. Але те, що ми вкладемо їм зараз, - вони виростуть із думкою про впевненість, про те, що ми їм допомагаємо, до нас можна звернутися, нас не треба боятися. То і думка суспільства буде така про нас. 

Що в роботі вам подобається найбільше, а що - найменше? 
Ну, що подобається найбільше… Це робота з моїм колективом, з моїми підлеглими. В першу чергу хочеться допомагати їм, налаштувати їх на допомогу людям. Адже, як я їм організую роботу, як я їм дам настанови, який я їм передам настрій, як протягом зміни я буду з ними спілкуватися, так вони будуть робити роботу. Така і буде їхня віддача до людей. Звідси формується й ставлення громадян до нас. 

Що найменше подобається? Ну, напевно, це люди, які не цінують нічого, що ми робимо для них, та намагаються всіляко спровокувати неприємні ситуації. Але на таких ми маємо управу. (сміється - ред.) 

А яка подія з роботи для вас стала найбільш пам’ятною? Що вам найбільше запам’яталося? 
Хороша чи погана подія? 
Може бути хороша, а може - погана. 

Ой, я не знаю… Хороша подія, це напевно… Треба згадати… Веселих ситуацій напевно було достатньо. Це за виклик ти маєш на увазі? Виклики, на які ми їздимо? Чи власне якісь події, заходи? 

Можливо, цікавий, неординарний виклик? Можливо, і події, які відбуваються у житті патрульної поліції загалом, які дуже приємні, і вони закарбовуються отак в пам’ять надовго. 
Приємні події - це те, що у нас є колеги, які одружилися. Вони на службі познайомилися, і згодом одружилися. Це надзвичайно приємно. Вони до того не були одружені, тобто це не сиутація, де хтось розлучився і зійшовся на роботі, ні… Але вони знайшли один одного, і це - дуже класно. 

Важливою подією було і святкування річниці нашої служби. Було дуже приємно глянути на результати нашої роботи і на порядок, який ми навели в місті. Звісно, не все так досконало, як би хотілося, і ті результати, які є треба підтримувати, . Саме тому то ми чекаємо на нові вливання, нові кадри, які нам в цьому допоможуть. (сміється - ред.) 

Ну і, звісно ж, значимою подією була наша присяга. Оця ейфорія початку - присяга, люди, камери, міністр , якого тоді бачив вперше. “Ну нічого собі!”, - подумав тоді я. Це було тоді дуже значимо. 
І перша зміна - це неймовірно! Це словами не передати. Пам’ятаю її, як сьогодні, це було шось із чимось, напевно! Мені 25 років, до цього дня я не мав жодного стосунку до служби в органах, хіба військова кафедра,. І тут мене назначають… ну, як назначають… мені дають зрозуміти, що я, - поки що, старший. І в моєму підпорядкуванні близько 90 людей. В цю першу зміну мій телефон розряджався два рази. Повністю! Я не міг його навіть зарядити від кількості дзвінків. 

І перший виклик в нас був на вул. Небесної Сотні. Пам’ятаю, як сьогдні - жінку не пускають у свою квартиру. Приїжджаємо на виклик - двері нам відчиняє чоловік. Ну ми й починаємо розбиратися,: що сталося, як, чого? Ситуація така була, що це просто капєц. (сміється - ред.) Сестра цієї жінки, яку не впускали, - за кордоном. , і вона здає цю квартиру. Проте її мама, яка теж за кордоном, розділила цю квартиру між ними обома. І оця жінка , яка нас викликала, по суті теж має право там жити, але там проживає чоловік-орендар. Ну він і каже - : “Покажіть мені документи на квартиру, і я піду геть, нема ніяких питань. Мені її здала ваша сестра!” І ця ситуація була така… Це був детектив на рівному місці. Ми не робили як показують у CSI - досліди, відбитки пальців, встановлювали групу крові , ні. Але це було надзвичайно. Зрештою, коли ми вже, ніби, пояснили їй, як зробити, що зробити, вона була безмежно вдячна. А я? Я просто розумів, що я роблю. - я допомагаю людям. Я просто прийшов їй помогти, не більше. Але людина така була вдячна, що я був у шоці. І оця перша зміна - це, так… Це надзвичайно… 

Ще надовго вам запам’ятається. 
О, так, так… 

Якими є ваші професійні цілі? 
Служити та захищати! Саморозвиток, дисципліна, самовдосконалення в усіх сферах діяльності. Буває трохи важко, тому що керівна посада займає дуже багато часу. Доводиться за всім слідкувати, все зробити для своїх людей до дрібниць. Бо, якщо не зробиш… Наприклад, не підпишеш рапорт на відпустку і не передаш його далі - людина просто не піде у відпустку! А людина ж налаштовується піти у відпустку. І якщо куплені квитки, все вже організовано, машина заведена, вже треба їхати, і вона приходить сказати “Я поїхав”, а я йому кажу – «Ні, ти не їдеш» . Оце дуже відповідально і забирає дуже багато часу. Але, дякуючи колегам, професійно ростеш кожен день, тому що вони з тобою діляться досвідом, ти щось для себе береш, і воно мотивує. 

Які характеристики є невід’ємними для сучасного поліцейського? 
Чесність, людяність, правосвідомість, відвертість, щирість. Я думаю, з таким набором… 

Тобто, це - мінімальний набір… 
Так, це - мінімальний набір. 

Яку проблему Чернівців або України ви б хотіли вирішити у першу чергу? 
Законодавство. Саме воно є безпосереднім інструментом у моїй роботі, так як у столяра є долото, верстат, на якому він працює, так само закон є моїм інструментом. І його потрібно вдосконалювати для того, щоб ми мали інструменти, якими працювати. Але зараз воно дуже сильно стопорить нашу роботу. 

Я так розумію, потрібен інструмент, який би міг захищати, і не завжди він може правильно допомогти? 
Про інструмент, який би мав захищати - це окрема тема. Я маю на увазі сам процес притягання людини до відповідальності за правопорушення. От, наприклад, я нещодавно був по обміну у Хорватаії, спілкувався з поліцейськими із Відня. Вони мені пояснили, що такого поняття, як “причина зупинки” - нема. І коли я спілкуюся з нашими громадянами, вони кажуть - “Ну, причина зупинки?” А я їм кажу - ну ви були за кордоном? Там же ж все інакше. І я не те, що чіпляються - людям так само дали цю можливість, і вони це запитують. Їх не можна у цьому винити. Але нам доводиться із цим працювати. 

Та нічого, виходячи із обставин, в яких ми працюємо, час, який ми вже пропрацювали, і роботу, яку ми проробили, то я рахую, що ми вже досягли певних успіхів. Впевнений, якщо нам ще й дадуть потрібні інструменти в сфері законодавства, то воно буде тільки краще. 

Якщо мали час, то яку ви останню книгу прочитали, яка сподобалась? 
Важко, звичайно, мені буде відповісти на це питання… Я можу викрутитися, так би мовити, сказати “Кодекс України про Адміністративні правопорушення”, Конституція України, і так далі… (сміється - ред.) Чесно кажучи, як я вже говорив ,часу обмаль на відпочинок. Так, я розумію, що це розвиває, збагачує. Останнє що читав, це “25 франків”, автора, на жаль, не пригадаю. Я присів її почитати, прочитав 3 сторіночки, і вона відклалася, бо, на жаль, не йде… Але вернуся до того, з чого починав - не завжди часу вистачає. Треба розставляти пріоритети, і пріоритет - це мої підлеглі у першу чергу. 

А у вас є хоббі? 
Ой, хоббі було до цієї роботи. 

Яке? 
Я був художником. Я робив картини: я їх не писав, я їх виготовляв. Процес був такий: я брав, наприклад, дощечку, 20х20 см, обтягував її тканиною, на тканину накладав трафарет, по контуру малюнка трафарета я оббивав цвяшками, потім я зривав трафарет пінцетом і колір задавав нитками. Так штрихував. 

А зараз, знову ж таки… 
А зараз в мене вдома все лежить, тобто бери - і працюй з цим. Але ніколи, бо потрібно й відпочивати: коли ти не відпочив, то голова ще забита минулими змінами, минулими проблемами, які ти мав, і дуже важливо перезавантажити себе - банально, не знаю, поїхати до батьків у село, якось змінити трохи обстановку. Бо інакше починає вже страждати як робота, так і здоров’я. 

Тоді ще кілька запитань. 
Чому треба навчитися чернівчанам? Можливо, це порівнюючи з поїздкою у Хорватію. 
Чернівчанам? Думаю, можна не тільки про чернівчан говорити, а й про українців загалом. Це - відношення до правоохоронних органів. Проте, я розумію чому ставлення таке: воно формувалося роками. Люди не довіряли їм, не телефонували на 102 навіть, бо розуміли - навіщо нам це треба, все одно не приїде ніхто. А якщо і приїдуть, то навряд чи допоможуть… Тому, я більше, ніж розумію… 

Хочеться поваги, хочеться хоча б мінімально поваги! У нас ненормований графік, ми працюємо більше, ніж 12 годин, ми працюємо вночі, ми ризикуємо життям і здоров’ям, ми допомагаємо людям, - хочеться , щоб це цінували, хоч трішки. Звісно, є дуже багато громадян, які з повагою відносяться, до нашої служби: і іноді просто підходять і кажуть - от, ви молоді такі, але стільки вже зробили - і дякують, просто щиро дякують. Більше насправді нічого не треба,! 

Але я розумію, що таке ставлення треба заслужити. Повагу не завоюєш, її не виб’єш, її насильно не притягнеш - її треба просто заслужити. А заслужити її можна тільки роками. Тому, продовжуємо служити та захищати, в тому темпі, який ми взяли. 

Наостанок пропоную завершити фразу. До прикладу, “Той, хто дійсно чогось хоче, шукає…” 
Той шукає можливості. А той, хто не хоче, шукає причину. 

Спілкувалася Ксенія Дремлюженко

Асистентка проекту “Безпечні вулиці” Буковинської агенції регіонального розвитку

електронна адреса: k.dremliuzhenko@bard.cv.ua

Comments