Інтерв'ю з працівницею Управління патрульної поліції м. Чернівці

опубліковано 13 вер. 2017 р., 01:46 Zhanna Oliynyk
Пропонуємо вашій увазі інтерв'ю, яке публікується у рамках проекту “Безпечні вулиці”, що втілюється ГО “Буковинська агенція регіонального розвитку” спільно з Чернівецькою міською радою та Управлінням патрульної поліції у м. Чернівці в рамках Програмної ініціативи "Права людини та правосуддя" Міжнародного фонду "Відродження".
Метою проекту є підвищення рівня безпеки на дорогах міста Чернівців через налагодження та посилення співпраці органів місцевого самоврядування, патрульної поліції та громадськості.


Знайомтеся, це - Курик Людмила Михайлівна, інспектор 4 роти, лейтенант поліції. Їй 24 роки, родом з с. Чудей, Сторожинецького району. За освітою - педагог, навчалася у педагогічному коледжі в Чернівцях та Прикарпатському педагогічному інституті імені Василя Стефаника у Коломиї. Працювала вчителькою молодших класів та англійської у дві зміни у Красноїльську.

Людмило, як давно ви працюєте в поліції?
З самого початку. Це вже скільки, півтора роки… Плюс навчання, плюс відбір, тобто майже два роки, як це почалося, але півтора роки працюю.

То ви пішли в поліцію в перший набір?
Так, одразу ж.

А чому вирішили приєднатися?
Ну, якщо чесно сказати, ми з подружкою бачили по телевізору у новинах, як всі фотографуються з копами, і я думала - о, класно, от би мені фото з поліцейським. Ми тоді ще навіть не думали про це! І подруга каже: “Давай спробуємо!”. І ми поїхали. В мене ще є десь навіть фото, де ми удвох стоїмо біля Юності Буковини з документи в руках. Спробували, але я не думала, що в мене щось вийде. Та й всі були проти. Мама, тато, друзі, рідні, всі! Всі були проти. Ніхто не хотів, ніхто не підтримував, але я все-таки поставила собі мету, що я йду, і постійно про це говорила. І мама казала: “Та нічого, нічого, вона зараз попробує, побачить, що їй це не сподобається…” Але коли вони зрозуміли, що я проходжу далі і далі, відбір за відбором, бабуся спитала: “А в нас нема там знайомих, щоб їх попросити, аби її не взяли?”
Та я казала - якщо я вже взялася, то доводжу це до кінця! Але мені це подобається… Це - моя робота.

Почалося як жарт, а закінчилося тим, що це дійсно ваше?
Так, я не думала, що все так вийде. Я бачу, що це - моя робота. З перших днів я знала, що це - моя робота!

Можете розказати, як виглядає ваш типовий тиждень на роботі?
Хм… У нас немає поняття “тиждень”, “вихідні”. У нас кожен день - робочий. Ми і у вихідні, і в свята працюємо. Тому, такого поняття, як тиждень, у нас немає. Тиждень може початися в понеділок, а може бути зміна в неділю, і ти після нічної не розумієш, який день, і чому так. (сміється - ред.) Але якщо, наприклад, з понеділка брати, то є дві денні зміни, потім 2.5 дні вихідних, бо половина дня - і далі ти йдеш в нічну зміну.

Зазвичай я прокидаюся о 5:20, поки зберуся… Ну, як типова дівчинка. (сміється - ред.) Та й щоб не запізнитися, про всяк випадок. І потім їду на роботу… Приходжу з роботи достатньо пізно - іноді о 9, іноді о 10 вечора. Може бути ДТП, і ти приходиш ще пізніше. В мене бувало і о 1 годині ночі. Тобто, конкретного графіку у нас нема, як і поняття “робочий день”, коли від якоїсь години і до. Іноді можеш чекати на базі до 12 години на свою машину, а іноді можеш виїхати о 7 ранку.
А у вихідні дні… Спортзал, друзі.

То що саме вам подобається в роботі? Тим, що ви там робите, тим, як все організовано, чи, можливо, вас щось надихає до цієї роботи?
Я люблю спілкуватися з людьми. А люди дуже різні є. Виходиш на лінію, і - як я всім кажу - кожен день не схожий на інший. От взагалі. Ти виходиш на лінію і не знаєш, що тебе чекає попереду. Іноді може бути така спокійна ніч, що ти до ранку, години до 3-4, відчуваєш нудьгу. А буває раз - і якась погоня! Наприклад, дві зміни тому була ситуація - ніби спокійно, спокійно, і тут - пожежа. Їдеш туди вже і до самого ранку ти там з людьми, бо вони на вулиці. Ще жодної зміни у нас не було, щоб вона була схожа на іншу. Це так цікаво! В мене друзі дуже часто збираються, і вони сидять всі під враженням від того, що я їм розказую про свою зміну. І тоді вони починають казати, що також хочуть цим займатися. І навіть спробували долучитися під час цього набору, але ніхто з них не пройшов.

Тобто, тепер вже у вас з’явилася підтримка.
Вже - так. Після цього. От батьки ще перші півроку теж казали, що мені це не потрібно, але перші півроку було й дуже легко. Нас було багато, люди ще не дуже знали, чому можна дзвонити в поліцію. Не те що зараз… Зараз - набагато важче, але батьки вже заспокоїлися. А мені вже навпаки зараз треба, щоб сказали - а може тобі того не треба? (сміється - ред.)

Як ви відчуваєте, педагогічний досвід став вам у нагоді?
Ну, з дітьми хіба що. Але і дорослі іноді трапляються такі, що їм як дітям треба пояснювати все від самого початку, і розкладати абсолютно все по поличках. Особливо таке буває з нетверезими водіями. Ну і з дітьми, звичайно. От нещодавно була ситуація, що знайшли дівчинку, яка заблукала, але не хотіла говорити з людьми, які її знайшли. А мені вдалося її розговорити та разом з нею знайти, де вона проживає.

Англійська мова ще теж іноді виручає. Буває, що туристи порушують правила на перехресті вулиць Української та Руської, тому що всі їх навігатори показують проїзд через Руську, а не об’їзд. Тому мені іноді доводиться англійською їм пояснювати, що вони помилилися вулицею. 

Якби ви могли провести один загальний урок для чернівчан, чого би ви їх навчили? Чого не вистачає громаді, щоб ви могли сказати - “чернівецька громада - ідеальна”?
Треба навчити терпінню. Немає терпіння у людей, люди дуже ображені, озлоблені - не знаю, на кого. Напевно, на все. І, не маючи, на кого зігнати злість, часто зганяють на патрульних. Хоча ми приїхали на виклик, і не винні нічого в ситуації, на яку реагуємо. Тут просто треба перетерпіти, адже все життя так не буде, і це просто певний етап. Це треба розуміти. І ще треба бути культурнішими. Культура, на жаль, у нас дуже на низькому рівні. І не знаю, чому так саме у нас. Колеги з інших міст кажуть, що, наприклад, зупинивши автомобіль, ти підходиш до нього, і водій показує тобі права без претензій та особливого негативу. А в нас починається переказування різних відео - “причина зупинки?”, “хто ти такий? Посвідчення!”, “номер жетона - швидко!”, і щось постійно записують, телефони знімають ще до того, як ми підійшли. Я підходжу, щоб повідомити про якусь проблему, а на мене вже направлено декілька телефонів. Вони знімають на відео, бо бачили в Інтернеті, що треба це робити. І стосовно того я б сказала, що треба якось лояльніше ставитися. Не обов’язково зупинка означає штраф чи ще щось. Буває, що забувають закрити багажник, або щось не світиться, і ми зупиняємо, щоб це повідомити. А від нас очікують прихованих мотивів, і мені це не зрозуміло. Чого так?

У вас стільки спогадів, сталося стільки подій… Що було найбільш пам’ятним за ці два роки?
Звичайно, кожна зміна має якусь подію, що запам’ятовується. Але найбільше все ж запам’яталося найперша страшна ситуація, погоня. Пам’ятаю, ми їхали по вул. Південо-Кільцевій, і в рацію передав тодішній командир, що вулицею Героїв Майдану рухається певний автомобіль у сторону Годилівського кільця. І коли бачимо, що авто їде прямо нам на зустріч, мій напарник вивертає кермо таким чином, щоб заблокувати проїзд. Ми думали, що водій зупиниться. І я розумію, що він не зупиняється, а автомобіль стоїть тим боком, де я сиджу… І в мене в голові єдина думка - руки і ноги заживуть, треба закривати голову… І це чудо, що він якимось чином проїхав повз нас, всього за 10 сантиметрів, і продовжив рух у сторону Великого Кучурова. За ним їхало чотири екіпажі, а він продовжував втікати. Але, заїхавши на ґрунтову дорогу, не впорався з керуванням і автомобіль перевернувся. Виявилося, що в автомобілі було двоє неповнолітніх, хлопець і дівчина. Хлопець вилетів з машини, і почав втікати городом… А дівчині дуже порізало склом ноги. І якраз мені довелося чекати на приїзд швидкої з цією дівчиною, перев’язувати їй ноги, поки швидка доїде в село… Цю ситуацію, крик дівчини пам’ятаю досі. Але найбільше - реакцію хлопця, який поставився до цього абсолютно байдуже, і наголосив, що мама йому іншу машину купить… У нас дійсно дуже велика проблема з “мама в Італії”...

Був ще інший пам’ятний випадок, коли довелося стріляти по колесах автомобіля, в Лужанах. Це також була погоня, спочатку в сторону Мамаївців, але водій не зупинявся, не зважаючи на те, що в нього трісло, а потім і стерлося, колесо, і з диска летіли іскри. Але ця проблема з колесом дозволила п’яти нашим автомобілям зробити “коробку” навколо порушника, тобто два автомобілі спереду, два позаду, і мій екіпаж позаду в центрі. І мені було дуже страшно розуміти, що на тій швидкості, що ми рухалися, будь-яка подальша проблема з колесом цього водія призведе до його неочікуваної зупинки, яка в першу чергу поставить під ризик нас, оскільки ми рухалися прямо позаду. Але обійшлося, хоча він намагався виїхати на зустрічну і втекти, стукнувши при цьому наші автомобілі, і вилетів у кювет. Ми всі вийшли, намагалися його затримати, але він ще спробував виїхати з кювета. Тоді довелося стріляти по колесах, щоб його зупинити. Було ще й трохи смішно, адже виявилося, що автомобіль був з правостороннім рулем. Коли ми кинулися витягати водія, виявилося, що то пасажир, а водій - з іншої сторони. Я досі це все згадую.
Підсумовуючи ці події та два роки роботи, що вам подобається у роботі найбільше, а що - найменше?
Найбільше, напевно, колектив подобається. Спочатку ми були чужі, а зараз всі дуже зріднилися. Приходиш на базу, і скрізь чути жарти, сміх, так весело! У кожного вже є свій напарник, своє коло спілкування, кожен знайшов щось у колективі для себе. Звичайно, коли ми виходимо на лінію, це вже зовсім інакше. Ми тоді просто колеги - лейтенанти поліції. Оце мені найбільше й подобається - живе спілкування з колегами, напарниками, адже приходиш на базу як додому - своя атмосфера.
А те, що не подобається… Можливо, не так добре забезпечують, як би хотілося. Це, напевно, один-єдиний мінус.

Ви плануєте далі працювати, кар’єрно зростати в цій сфері?
Думаю, що поки буду тут. Можливо, буду вступати на навчання на юридичний факультет, але це дуже не точно, лише у планах. У моєї сім’ї є інші плани, адже моя сестра (на 8 хвилин старша, до речі - ми близнята) живе у Швеції, і є думки про переїзд туди. Загалом, я не хочу залишати цю роботу, але якщо виїде вся сім’я, то одній тут бути також важко.

А якщо залишитеся тут, то ким ви себе бачите тут у майбутньому?
Звичайно, що начальницею! (сміється - ред.) Але я жартую. Я б не змогла керувати людьми, я занадто добра. Я не змогла б давати вказівки, це не моє.


Тобто, ви думаєте, що типовий поліцейський має бути серйозним?
Строгим.

Які ще типові риси поліцейського ви можете назвати? Чи змінилося ваше уявлення про “типового поліцейського” та риси, притаманні йому, після того, як ви почали працювати?
Має бути чесний. Я люблю, щоб було чесно і справедливо. Казала так спочатку, і досі так думаю.

Якби вам довелося намалювати портрет цього “типового поліцейського”, яким би він був?
Він би в мене був серйозним і без усмішки. Але з добрими очима! Така людина, якій можна довіряти. Має бути відчуття, що ця людина може мене захистити. Поліція має бути така, щоб було чесно, і ти маєш все для цього зробити. У таких випадках і дякувати будуть.

Але загалом очікування відрізняються від реальності роботи. Я думала, що буде повага від людей до поліції, але на жаль мабуть лише 30% поважають. До того ж, я думала, що буде робочий день - нехай з 8 до 8, чи щось таке. Уявляла, як буду приходити, слухати брифінг і позитив, добре працювати, і чути за це “Дякую”. Але ого-го як це далеко від реальності. Тому, очікування чесності і справедливості - все, що залишилося незмінним в моїх уявленнях. Все інше зовсім не таке.

Кому б ви радили йти на цю роботу?
Якщо людина може не сприймати все близько до душі, до серця, може не переживати через кожну ситуацію, то можна йти. Це є робота - відпрацювала робочий день, і йдеш додому. У мене буває, що я можу вдома ще переживати за когось, за вирішення ситуацій. Наприклад, була ситуація, коли дідусь, якому 81 рік, виїжджав із порушенням ПДР, та вдарив дорогий автомобіль. Жінка, що була за його кермом, наполягла на оформленні ДТП, хоча пошкодження були незначні. І в мене серце краялося, коли ми складали на нього протокол, забирали права. Потім прийшла його дружина, виявилося, що вона хвора на рак… Тобто важка ситуація вийшла, і було дуже шкода. Я переживала і за суд, і за їх майбутнє - досі пам’ятаю цю ситуацію, а два тижні після події було справді важко. Тому, якщо хтось може ставитися до роботи з певною байдужістю, то може сміливо йти.

А як вам взагалі здається, поліція - це ж жіноча справа?
Кажуть всі, що не жіноча. Але я вважаю, що жіноча. Тому що жінка не раз може більше добитися, ніж чоловік. Дуже часто буває, що напарник спілкується з водієм, і водій не хоче говорити, виражає негатив. Але коли я підходжу, починаю спокійно розказувати, пояснювати ситуацію, водій починає йти на контакт.

І все ж, це жіноча робота, однозначно. Звичайно, якщо відбувається якесь затримання, і ти фізично не розвинена, то важко. Але я хоч і маленька-худенька, з дитинства займаюся спортом, і мені не страшно.

На вашу думку, люди, у яких нема з дитинства такої фізичної підготовки, жінки, можуть в собі це розвинути, щоб впевнено працювати в поліції?
Однозначно можуть. Звичайно, впевненість у собі, сміливість - це має бути завжди. Але якщо ти фізично слабка - цілком реально налаштуватися і працювати над цим. Та знову ж таки, дуже часто словами можна добитися набагато більше, ніж фізичною силою.

Якби ви могли змінити одну проблему, з якою ви стикаєтеся в Чернівцях або на рівні України загалом, що б це було?
Дороги! (сміється - ред.) Бо ми часто зупиняємо вночі автомобілі через те, що щось не світиться. А водії сваряться з нами, що через погані дороги у них задня частина автомобіля трясеться і там нічого не працює. І це вічний конфлікт, тому що патрульні не можуть вплинути на стан доріг, але отримують увесь негатив водіїв стосовно цього. Дороги і парковки - велика проблема, якою водії постійно “радять” нам зайнятися.

А ще, мабуть, стихійна торгівля. Люди стали дуже озлоблені, викликають постійно нас до бабусь, які продають городину. І зрозуміло, що це - незаконно, але і шкода. А вони накидаються на нас і кричать, як їм важко вижити на пенсію. І дуже важко їм пояснити, що це - виклик, ми маємо на це реагувати. Як тут дійти до спільного знаменника? Я не знаю.

Які ваші пріоритети в житті? Не тільки в плані роботи, а взагалі - що для вас в житті є найбільш пріоритетним, важливим?
Певно сім’я. Я не можу сказати, ким конкретно я себе бачу в майбутньому (точно не вчителькою в школі), але точно більш успішною, ніж зараз. Хочу розвиватися, адже все життя є до чого рости.

Змінюючи тему розмови, ви любите читати?
Так, багато раніше читала. Дуже мені подобається Шерлок Холмс, перечитала його повністю мінімум двічі. Коли є час, перечитую іноді іще, тому що іноді пропускаєш якісь деталі, а потім вони тебе вражають. А оце нещодавно я випадково знайшла останнє видання найновіших пригод Шерлока Холмса, останню частину. Я була така рада! Бо її насправді не так легко знайти, а мені випадково вдалося, і я вже її прочитала… Артур Конан Дойль мені дуже подобається. Ще подобаються оповідання і розповіді Купріна. Але вже читати часу немає.

А перед тим прочитала “100 великих жінок”. Настільки цікава книжка! Здається, ну що там - біографії сотні різних жінок, видатних особистостей. Але я читала, і захоплювалася - наскільки ж жінки сильні! Кажуть, “слабка стать”. Це не правда! Жінка настільки сильна, скількох висот жінки досягають. Я це все прочитала, і думала - все, я теж сильна! І це мене якось так мотивувало, тому що я - жінка, але це не означає, що я слабка.

У вас відчувається ген громадського активіста. Які ж у вас хобі поза роботою, окрім читання?
Спортивний зал, я займаюся спортом. З шести років мама водила мене на художню гімнастику, і я дев’ять років займалася. Ми виступали на різних святах, об’їздили все, що можна. Потім я бігала, десь в сільській раді ще має бути мій кубок за перше місце для села. А пізніше я пішла на роботу, воно забулося, але зараз вже відновила заняття, стала срібною призеркою з пауер-ліфтингу. У мене зовсім інші тренування, спортивна дієта. Займаюся цим вже два-три роки, переважно для себе, оскільки часу нема виступати.

Скажіть будь ласка, як ви любите проводити вільний від роботи час? Я розумію, що це трохи фантастика, але все ж?
Якби вільний час був реальністю, то я би мабуть прокинулася, поїла, і знову лягла спати. А потім прокинулася, передзвонила рідним, і знову лягла спати. (сміється - ред.) Настільки не висипаюся, що сплю у кожну вільну хвилину, і якби мала вільний день, проспала б його повністю.

Під кінець інтерв’ю хотілося б попросити вас закінчити відому фразу Мартіна Лютера Кінга, але я, здається, вже маю на неї відповідь. Тим не менше, як би ви завершили фразу “Я маю мрію...”?
Поспати! (сміється - ред.) І стрибнути з парашутом. Але якби мені запропонували стрибнути з парашутом, чи поспати, я би поспала!


Спілкувалася Жанна Олійник
менеджерка з комунікацій Буковинської агенції регіонального розвитку
електронна адреса: pr@bard.cv.ua
Comments